Проїзний до Страсбурга, в один кінець до Гааги
http://zemlj.blogspot.com/2014/12/91.html
16 січня 2017 року Україна порушила справу проти РФ у Міжнародному суді Організації Об’єднаних Націй, головному судовому органі ООН, звинувативши її в порушенні Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму від 9 грудня 1999 року та Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 року. Міністерство зовнішніх справ України зібрало доказову базу та представляє Україну в Міжнародному суді ООН.
Навіщо Україна подає позови до міжнародних судів — Міжнародного суду ООН, Європейського суду з захисту прав людей у Страсбурзі — проти РФ щодо порушення підписаних нею угод? Це робиться в рамках міжнародної системи санкцій країн-підписантів Будапештського меморандуму, і не лише їх. Потужність санкцій поступово збільшується. І Захід продовжуватиме тиснути санкціями, поки режим РФ буде приведено до тями — угоди потрібно виконувати. До цікавого висновку колись дійшов канцлер Отто фон Бісмарк, за словами якого (хоч і вихопленими із загального контексту) «угоди з Росією не варті навіть того паперу, на якому вони написані».
Коли Україна переможе, як змусити РФ виконати рішення суду? Ніяк. ООН має єдиний інструмент, який можна задіяти для примусового виконання — рішення Радбезу ООН. Але він не працює: РФ заблокує будь-яке рішення, спрямоване проти неї.
До чого тут тероризм і расова дискримінація? Ідеться про окупацію частини Слобожанщини та аншлюс Автономної республіки Крим! Чому про це не подають позов? Чому згаяно три роки? Тому що Міжнародний суд ООН — це консервативна організація, де Україна може відстоювати свої права лише за окремими міжнародними угодами, в яких і Київ, і Москва раніше визнали його юрисдикцію. Подібних угод усього три: Конвенція ООН з морського права, Конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму та Конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації. Українська сторона ухвалила правильне рішення, коли не побігла відразу до всіх інстанцій із томами позовів за прикладом Грузії. Грузія майже відразу після агресії почала подавати позови до судів і катастрофічно їх програла.
А чим небезпечний програш України? Потрібно усвідомлювати: виграш України не вирішить усіх проблем, хоча й допоможе зберегти тиск Заходу. Програш за певних умов може суттєво підірвати позиції України у світі. Отже, програвати і в Міжнародному суді ООН, і в Європейському суді з захисту прав людини у Страсбурзі, і в інших судах небажано.
Отже, мене як правозахисника зацікавило, чи наше Міністерство закордонних справ розуміє ситуацію з расовою дискримінацією так, як це прийнято в міжнародному політикуму, чи ні? Чи, можливо, МЗС має якісь інші погляди на ситуацію? Якщо це так, то які?
Тому я зробив запит до нашого МЗС лише з одного цього аспекту доказової бази, а саме: «який народ і якої раси займається расовою дискримінацією якого народу якої раси?» А ось відповідь мене вразила!
У листі Міністерства закордонних справ № 72/19-091-182 від 25.01.2017 року заступник директора-начальник відділу О.Т. Гіренко пише однозначно: «Стосовно визначення рас чи народів, то це питання лежить поза межами компетенції Міністерства закордонних справ України та віднесено до сфери дослідження науки антропологія». Цікаво, чи знає пан Клімкін про діяльність його підлеглих, що радять зайнятися антропологією?
Тож як тоді наше МЗС збирається доводити факти порушення РФ Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 року? Адже з відповіді стає зрозуміло, що Міністерство закордонних справ і досі не розуміє, хто якої раси й хто кого дискримінує!
Виникає логічне запитання: чи має МЗС України вичерпний перелік зібраних та, відповідно до спеціальної процедури, у певний спосіб задокументованих, запротокольованих та оформлених доказів у справі про форми расової дискримінації, як це прийнято в міжнародному політикумі, де білих українців дискримінують жовті росіяни, сформованих за виявленими формами дискримінації та доправлено до Міжнародного суду?
Напрошується порівняння: минуло три роки, а й досі не покарано ту зондеркоманду, що розстріляла Небесну сотню. Що люди й схеми колишнього Президента-утікача й досі працюють, що награбоване не повернуто, що його люди щасливо уникають суду, що з Іловайська наші проривалися з боями, а зі Слов’янська окупантам з колаборантами дали спокійно вийти...
І тоді в зовсім іншому світлі я переосмислив той факт, що «Росія визнає рішення Міжнародного суду ООН щодо позову Києва до Москви». «Російська сторона є учасником цього розгляду. Тобто, якщо Росія не визнавала б рішення суду, то, відповідно, вона не була б учасником цього розгляду», — заявив речник російського президента Дмитро Пєсков. Досвід показує, що подібні заяви з РФ лунають лише в тому випадку, коли там підготували якусь чергову підлість, тому перебувають у категоричній самовпевненості в позитивному, як вважає тамтешній режим для них, висліді справи.
А втім поживемо —побачимо!
Слава Україні!
Немає коментарів:
Дописати коментар